Untitled

Тріщить по швах моє терпіння,

Руйнуючи душі едем…

І сподівань моїх тотем,

Мов вириває із корінням.

Надія стала на диби,

А з-під копит зневіра й відчай…

Проти Любові, Віра свідчить,

Немов на страʼшному суді…

Ламає страх тонку оправу,

На старім дзеркалі життя,

Й не знаючи ще до пуття,

Чаклунка доля пʼє отраву

З відра утоплих сподівань,

Що вже покрились жабуринням,

Впаде під віковим склепінням —

Віддасть останню шану й дань.

У морок закувавши душі,

Не залишивши навіть шансу,

Розчинить в просторі… і часу…

Ніхто більш спокій не порушить…

Її… й на дереві життя

Знов тріщинами розіллється

Людського роду битий шлях

І вкотре згубиться в віках,

У відголосках майбуття…