Там, де в горах вітер виє
Між смерекових лісів
Жиє босорка Євдокія,
Ще із прадідів-дідів.
Ніхто не знає її віку...
Чи та сама, чи інша вже...
Мабуть, сама вже збилась з ліку
Та сплутала своє й чуже.
По но'чі варить чудо-зілля:
Відразу комусь... й приворот...
На смерть, а може на весілля...
Тут вистачає їй турбот.
Ідуть, ідуть людські потоки—
Звіряють власний біль і горе.
А хтось і примхи свої, й склоки,
Проливши сліз маленьке море.
Та вона бачить чужу душу,
Читає кожну, наче книгу...
І головою часом скрушно
Хитає, що ото... за лихо
Приніс Господь, а чи нечистий
В її хатину серед лісу...?
Тож вийде в гори, тричі свисне,
Й пошле пропащу душу к бісу.
Ще тільки ступить до порогу
Ледь неприкаяна душа,
Підніме погляд та небога,
А в тілі, мов душа чужа...
Та зле чинить вона не вміє,
Бо відає усім на світі...
А люди, мов коти сліпії
Бувають... правди ніде діти.
Там, де в Карпатах вітер віє
Серед смарагдових лісів,
Живе босорка Євдокія,
Мабуть, ще з прадідів-дідів.