Босорка

Там, де в горах вітер виє

Між смерекових лісів

Жиє босорка Євдокія,

Ще із прадідів-дідів.

Ніхто не знає її віку...

Чи та сама, чи інша вже...

Мабуть, сама вже збилась з ліку

Та сплутала своє й чуже.

По но'чі варить чудо-зілля:

Відразу комусь... й приворот...

На смерть, а може на весілля...

Тут вистачає їй турбот.

Ідуть, ідуть людські потоки—

Звіряють власний біль і горе.

А хтось і примхи свої, й склоки,

Проливши сліз маленьке море.

Та вона бачить чужу душу,

Читає кожну, наче книгу...

І головою часом скрушно

Хитає, що ото... за лихо

Приніс Господь, а чи нечистий

В її хатину серед лісу...?

Тож вийде в гори, тричі свисне,

Й пошле пропащу душу к бісу.

Ще тільки ступить до порогу

Ледь неприкаяна душа,

Підніме погляд та небога,

А в тілі, мов душа чужа...

Та зле чинить вона не вміє,

Бо відає усім на світі...

А люди, мов коти сліпії

Бувають... правди ніде діти.

Там, де в Карпатах вітер віє

Серед смарагдових лісів,

Живе босорка Євдокія,

Мабуть, ще з прадідів-дідів.