Ти більше не ждеш

Ти більше не ждеш, не шукаєш його,Втомилась від «майже» і слів не чекаєш.А люди проходять лишаючи слід, в душі не залишилось теплого взору.Лишаються тіні минулих образ,та в цій порожнечі початок свободи.Ти спалюєш болю остатки цих снів,і кажеш собі тихо,ніжно"злітай".

Жасминовий подих стає наче сповідь,І кава між нами —як міст через час.

Ти просто крокуєш по місту зі мною,Всміхаєшся небу й рядкам у вірші.І ось, перехрестя ти бачиш за рогом,Де місто вмивається в світле й сумне.Ти бачиш бруківку на цвинтар дорогу,

Де квіти нарешті його розквІтли.

Не треба ілюзій і масок носити,і доля залишила жити самій.В житті є багато розкрасок веселкі,

Де місця немає для смутку

на ній.Ти вчишся любити цей спокій і віру,Свій ранок із кавою, гарне кіно.

І світ цей, такий,він буває жорстокий,але він сміється,стучіться в вікно.

Жасминовий подих стає наче сповідь,І кава між нами —як міст через час.

Ти просто крокуєш по місту зі мною,Всміхаєшся небу й рядкам у вірші.І ось, перехрестя ти бачиш за рогом,Де місто вмивається в світле й сумне.Ти бачиш бруківку на цвинтар дорогу,

Де квіти нарешті його розквІтли.[ Guitar Solo]

Хто має лишитись, душа твоя прийме,Без стуку, без зайвих зусиль і вагань.А поки хай дихають груди на повну,І стихне минулого сльози страждань.Ти більше не ділиш ті частки на двох,Своє сокровенне «люблю» вже не скажеш.

Ти просиш у долі його повернути,очимапобачить ,до нього торкнутись.

Жасминовий подих стає наче сповідь,І кава між нами —як міст через час.

Ти просто крокуєш по місту зі мною,Всміхаєшся небу й рядкам у вірші.І ось, перехрестя ти бачиш за рогом,Де місто вмивається в світле й сумне.Ти бачиш бруківку на цвинтар дорогу,

Де квіти нарешті його розквІтли.

І раптом, коли не чекаєш, нікого,Коли просто п'єш свій пахучий жасмин,

Ти в комусь себе впізнаєш із знайомих,Він теж у цім світі сьогодні один.Той погляд, що каву солодшою робить,Той голос, що в пам’яті десь затихав.Це доля у двері так лагідно грюка,Хоч ти і не кликала, і навіть не ждала.

Жасминовий подих стає наче сповідь,І кава між нами —як міст через час.

Ти просто крокуєш по місту зі мною,Всміхаєшся небу й рядкам у вірші.І ось, перехрестя ти бачиш за рогом,Де місто вмивається в світле й сумне.Ти бачиш бруківку на цвинтар дорогу,

Де квіти нарешті його розквІтли.

[ver

Жасминовий подих стає наче сповідь,І кава між нами —як міст через час.

Ти просто крокуєш по місту зі мною,Всміхаєшся небу й рядкам у вірші.І ось, перехрестя ти бачиш за рогом,Де місто вмивається в світле й сумне.Ти бачиш бруківку на цвинтар дорогу,

Де квіти нарешті його розквІтли.

Там тиша вплітається в шелест тополі,І кожен пелюсток як згадка жива.

Ми йдемо крізь вечір, нескорені долі,Де вітер за нас вимовляє слова.Твій погляд торкається сонця й граніту,Де вічність спинилась на мить у траві. Цей шлях не кінець, а продовження віри,Де кава холоне, а пам'ять живе.

Жасминовий подих стає наче сповідь,І кава між нами —як міст через час.

Ти просто крокуєш по місту зі мною,Всміхаєшся небу й рядкам у вірші.І ось, перехрестя ти бачиш за рогом,Де місто вмивається в світле й сумне.Ти бачиш бруківку на цвинтар дорогу,

Де квіти нарешті його розквІтли.

Дощ падав на плЕчі, як ніжні обійми,Торкався волосся мільйоном тремтінь.Він був не стихією — тихим і вільним,Стирав поміж ними межУУ сновидінь.Ти чуєш? шепоче він краплями в шибку,Я небо лишив, щоб тебе віднайти.Я бачив твій сум, твою усмішку хитку,І в кожній калюжі малюю світи.

Дощ танув на шкірі росою важкою,Останнім цілунком стікав по щоці.Вона ж намагалась вхопити рукою

Прозорі, холодні його корінці.Вона прошептала у небо безкрає:...Я чую твій крок, мій коханий, іди...І хмара невпинно свій обрій згортає,Готуючи шлях для святої води.

Дощ грав на карнизах мелодію щиру,Про те, як чекав її цілу весну.Він був її дзеркалом, спокоєм, миром,Він пив її втому, солодку й міцну.Кохана, зітхав він по листю каштанів,Я вмив твої кроки начистити сріблом .Я зникну під ранком в серпанку туманів,Щоб знову до тебе з'явитись дощем.

Дощ танув на шкірі росою важкою,Останнім цілунком стікав по щоці.Вона ж намагалась вхопити рукою

Прозорі, холодні його корінці.Вона прошептала у небо безкрає:...Я чую твій крок, мій коханий, іди...І хмара невпинно свій обрій згортає,Готуючи шлях для святої води.

Вона подивилась очима на тебе,Відчула цілунок води на губах.В ту ніч вони мовчки, до самої ночі,

Сплітали кохання в вологі сліди.Вона не ховала обличчя від нього,Лишала долоні відкритими теж.Він знав кожен подих, і кожну із ролей,Готуючи шлях для святої води.

Дощ танув на шкірі росою важкою,Останнім цілунком стікав по щоці.Вона ж намагалась вхопити рукою

Прозорі, холодні його корінці.Вона прошептала у небо безкрає:...Я чую твій крок, мій коханий, іди...І хмара невпинно свій обрій згортає,Готуючи шлях для святої води.

Дивися, дзвенів він у кожній краплині,Він в кожній пелюстці лишаючи слід.Він дзеркало неба у погляді синім,Він вічний, вологий, закоханий міт.

Він грав на асфальті,творив їй пісні,Складав їй зізнання із бризок і злив.Вона ж посміхалась — так дивно і п'яно,бо знала що більше ніхто її так не любив.

[powerful emotional chorus, piano intro, mid-tempo, strong vocals, atmospheric re

Вона подивилась очима на тебе,Відчула цілунок води на губах.В ту ніч вони мовчки, до самої ночі,

Сплітали кохання в вологі сліди.Вона не ховала обличчя від нього,Лишала долоні відкритими теж.Він знав кожен подих, і кожну із ролей,Готуючи шлях для святої води.

Дощ танув на шкірі росою важкою,Останнім цілунком стікав по щоці.Вона ж намагалась вхопити рукою

Прозорі, холодні його корінці.Вона прошептала у небо безкрає:...Я чую твій крок, мій коханий, іди...І хмара невпинно свій обрій згортає,Готуючи шлях для святої води.

Дивися, дзвенів він у кожній краплині,Він в кожній пелюстці лишаючи слід.Він дзеркало неба у погляді синім,Він вічний, вологий, закоханий міт.

Він грав на асфальті,творив їй пісні,Складав їй зізнання із бризок і злив.Вона ж посміхалась — так дивно і п'яно,бо знала що більше ніхто її так не любив.

Дощ танув на шкірі росою важкою,Останнім цілунком стікав по щоці.Вона ж намагалась вхопити рукою

Прозорі, холодні його корінці.Вона прошептала у небо безкрає:...Я чую твій крок, мій коханий, іди...І хмара невпинно свій обрій згортає,Готуючи шлях для святої води.

Не йди, попросила, торкнувшись туману,

Лишися зі мною хоча б до зорі.І дощ затихав, ніби гоїв ту рану,і кожного разу уходив в пітьмі.Він став її тінню, її таємницею,

Шепотом вітру у мокрім вбранні.Він пив її ніжність малими десницями,

Сховавшись у краплях на білім вікні.

Дощ танув на шкірі росою важкою,Останнім цілунком стікав по щоці.Вона ж намагалась вхопити рукою

Прозорі, холодні його корінці.Вона прошептала у небо безкрає:...Я чую твій крок, мій коханий, іди...І хмара невпинно свій обрій згортає,Готуючи шлях для святої води.

Але небо блідне, і хмари зникають,і промінь сміливо ріже пітьму.Він знає: прощання невпинно приходить,І час залишати її в самоті.Не бійся, торкнувшись її по волоссю, він просто пішов, но не в просторі зник.Тим подихом вогким, що в травах розлився,Змиваючи пил і вчорашню печаль.

[powerful emotional chorus, piano intro, mid-tempo, strong vocals, atm