Не треба прощань коли небо іскриться

Коли засинала, їй снилися грози,Гучні перекати й небесний розлом.Вона розуміла: ці краплі не сльози,Де видох і вдох — це єдиний порив.Він пив її подих, вона — його силу,

У кожній краплині дарунок небес.Земля під ногами нарешті ожила,Бо той, хто пішов, у дощеві- воскрес.

Не треба прощань, коли небо іскриться,Коли в унісон і серця, і думки.Вона тепер знає: розкутий він птиця,крилом огортає невидимі сни.Слова може зайві — їх грім поглинає,

Лиш ритм божевільний пульсує в крові.Хто каже, що смерть назавждИ роз’єднає?Сьогодні над ними сміються усі.

А я це повітря, а ти лише видих,Я злива шалена,а ти спрагла сіль.У цьому шаленому, вічному бігу,

Зникає назавжди і туга, і біль. Коли тебе ранок омиє промінням,Траку вологу і сонні поля,Вони проростуть нерозривним корінням,Яке не відпустить святая земля.

Не треба прощань, коли небо іскриться,Коли в унісон і серця, і думки.Вона тепер знає: розкутий він птиця,крилом огортає невидимі сни.Слова може зайві — їх грім поглинає,

Лиш ритм божевільний пульсує в крові.Хто каже, що смерть назавждИ роз’єднає?Сьогодні над ними сміються усі.

Тепер вона знає: чекати не марно,Бо я у тумані, у росах, в снігах.Кохання це небо, безмежне і гарне,Що вічно тримає тебе на руках.

Вона не вернулась у стіни холодні,Лишилася там, де вмивається світ.У кожній калюжі, у кожній безодні,

Тепер розмальовує

спільний політ.

Не треба прощань, коли небо іскриться,Коли в унісон і серця, і думки.Вона тепер знає: розкутий він птиця,крилом огортає невидимі сни.Слова може зайві — їх грім поглинає,

Лиш ритм божевільний пульсує в крові.Хто каже, що смерть назавждИ роз’єднає?Сьогодні над ними сміються усі.

Тепер, коли небо затягнеться сірим,Ніхто не сумує, не кличе біду.Бо знають усі: то з великою вірою, дощ знову приходить до ганку в садку.Я пещу волосся невидимим вітром,Вона мені стелить тумани м’які.

І вечір малює вірші про кохання,На мокрому листі несмілі рядки.

[metal

Не треба прощань, коли небо іскриться,Коли в унісон і серця, і думки.Вона тепер знає: розкутий він птиця,крилом огортає невидимі сни.Слова може зайві — їх грім поглинає,

Лиш ритм божевільний пульсує в крові.Хто каже, що смерть назавждИ роз’єднає?Сьогодні над ними сміються усі.

Ми двоє у тиші — земний і небесний,Розмиті кордони, забуті слова.І світ у краплинах, прозорий та чесний,Під шепіт ласкавий для нас ожива.Хай хмари важкі та нам дихати легко,У зливі ховається спокій душі.Бо щастя не десь там, за обрієм...поруч,

де в нашім саду затихають дощі.

Не треба прощань, коли небо іскриться,Коли в унісон і серця, і думки.Вона тепер знає: розкутий він птиця,крилом огортає невидимі сни.Слова може зайві — їх грім поглинає,

Лиш ритм божевільний пульсує в крові.Хто каже, що смерть назавждИ роз’єднає?Сьогодні над ними сміються усі.

Безмежне «люблю» розлилося повсюди,У шелесті трав, у відлунні грози.Тепер це не казка,що слухають люди, Це кожна краплина живої сльози.І так вони йдуть крізь віки і тумани,Не знаючи більше ні меж, ні оков.Загоїлись часом болючі ті рани,

Лишилась єдина жива це... Любов.

Не треба прощань, коли небо іскриться,Коли в унісон і серця, і думки.Вона тепер знає: розкутий він птиця,крилом огортає невидимі сни.Слова може зайві — їх грім поглинає,

Лиш ритм божевільний пульсує в крові.Хто каже, що смерть назавждИ роз’єднає?Сьогодні над ними сміються усі.

Не треба прощань, коли небо іскриться,Коли в унісон і серця, і думки.Вона тепер знає: розкутий він птиця,крилом огортає невидимі сни.Слова може зайві — їх грім поглинає,

Лиш ритм божевільний пульсує в крові.Хто каже, що смерть назавждИ роз’єднає?Сьогодні над ними сміються усі.