Наш хепі енд

В горнятку вистигає м'ятний чай,

По шибці за вікном стікає дощ...

А знаєш, ти на мене не зважай...

Це не мої слова, то мабуть, жовч,

Яка копилася в мені багато літ,

Поки нарешті не дійшла до краю.

Давно до тебе звузився мій світ,

Та коли саме — я й сама не знаю.

Дивуюся тепер собі сама,

Як міг мені так засліпити очі

Фальшивий лоск, дешева мішура,

Що рвали моє серце в клоччя?

Ти кажеш, як терпів таку гадюку?

Мабуть, тому, що сам ти також гад.

Тебе погладь, то ти відкусиш руку

Мені..., хоча і любиш всіх підряд.

Давно вже чай схолонув у горнятку,

Й по шибці не стікає більше дощ...

Зі мною буде все тепер в порядку,

А ти іди... Я теж піду... також...