Ті, хто стоїть

Ми ті. Хто стоїть.

Там, де ніч палить очі,

де дим ріже горло,

де навіть тиша має вагу.

Ми — не історія.

Ми — момент, що триває.

І поки він триває —

стоїть ненька Україна!.

Там, де обрії вже немає,

і світло спалене війною.

Ми крок за кроком тримаєм тьму.

Щоб хтось інший знов бачив зорі.

Небо реве — це наш поклик,

Лісо смуга і земля — це наш дім.

Ми несемо не помсту,

а спокій тим, хто позаду.

Ми не питаєм “чому”.

Ми лише питаєм — “де тримати?”.

Бо хтось має тримати,

І ми тримаємо!.

Ніхто не бачить облич,

тільки відблиск шеврона в пилу.

Ніхто не чує слів,

але небо знає — є ми!.

Ми там, де тріщить небо,

де земля кричить вогнем.

Ми стоїмо — міцно й твердо,

щоб темрява не пройшла.

Ми там, де страх мовчить.

Де лезом дихає зима.

Поки серце ще гріє метал.

Ми стоїмо — поки є подих.

Ми — голос землі під чоботом сталі,

ми — очі, що бачать з пітьми.

Ми — не ті, кого зламає вітер,

бо в нас крила з вогню.

Тиша падає важко,

але ми її несемо вперед.

І кожен удар серця —

це ще один метр країни.

Нас не видно на фото,

але ми є.

Ми — ті, хто стоїть.

Поки ми стоїмо — стоїть земля!.

І коли хтось спитає, хто ми?

скажить: стоїть ДеШеВе.

Завжди перші.

Такими ми були, є й будемо!.