Під сірим небом

Я забув, як виглядає мир.

Як пахне дощ, як сплять люди без страху.

Моє небо — це гуркіт гармат,

моє повітря — пил і попіл.

Я десантник.

І кожен мій день — це ще один крок

по краю між життям і забуттям.

Ми живемо під землею,

бо небо стало хижаком.

Дрони шукають тепло тіл,

а ми давно холодні всередині.

Я не пам’ятаю кольору неба,

лише відтінки диму й вогню.

Ми звикли мовчати,

бо слова тут — зайвий шум.

Я хочу прожити хоч день

без неба, що падає на мене.

Хоч ніч, де не лунає свист,

і небо не світиться вогнем.

Але спокій тепер — це мрія,

яка не має ціни.

Кожен крок — це боротьба з собою,

кожен вдих — нагадування, що я живий.

Гармати не дають забути,

що навіть час боїться цього місця.

Я бачив, як друзі ставали землею,

і земля пила їх мовчки.

Я стою замість них,

бо хтось має тримати лінію.

Клянуся не здатися,

навіть коли все кричить “Досить”.

Клянуся пам’ятати

усіх, хто залишився в тиші.

Бо якщо ми впадемо —

ніхто не згадає, що стояли.

Я хочу день без війни,

хоч один, без страху і болю.

Хочу подих, що не пахне димом,

і тишу, що не лякає.

Та поки небо чорне —

я мушу тримати його сам.

Може, колись я згадаю,

як це — бачити небо без страху.

Може, колись прийде тиша,

що не схожа на смерть.

А поки — я тут.

Десантник, що тримає зруйноване небо.

Втомлений, але живий.

І поки стою — стоїть земля.