Живеш одна ти цього не хотіла

Живеш одна,ти цього не хотіла. І склалось так, тепер тут стало сумно.Там трохи безлад, є улюблені рослини,там трохи спокій що відчувається порожнім.

А іноді буває як свобода,ти все ще вчися відрізняти душу.Від стін німих, від самоти і льоду,які щовечора у темряві розбити мусиш.

Ти йдеш на кухню, ставиш другу чашку,Не для примар а просто для надії.Так звісно, серед стін, самій, буває важко.Але в руках вже оживають мрії.

Ця тиша не лікує вона судить,За кожен сміх, що затихає вмить.Ти серед світу, але де ті люди,З якими серце просто не болить?

Холодний чай, на пів прочитана та книга,І тінь на стелі твій єдиний гість.

Життя немов тонка замерзла крига,Що під ногами кришиться на злість.Ти вариш каву, щоб забити пустку,І розмовляєш з квітами в вікні.Буває, тиснеш в кулаці пелюстку,Шукаючи життя в німім вогні.

Ти йдеш на кухню, ставиш другу чашку,Не для примар а просто для надії.Так звісно, серед стін, самій, буває важко.Але в руках вже оживають мрії.

Ця тиша не лікує вона судить,За кожен сміх, що затихає вмить.Ти серед світу, але де ті люди,З якими серце просто не болить?

Стіни, мовчіть!»говориш їм у спину,Але вони вбирають кожен вдих.Ти починаєш довгу переправу,Зі світу тіней до людей живих.Ти кажеш шафі: «Я сьогодні вийду»,Книжкам диктуєш: «Більше не боюсь».Це боротьба без пострілів і крику,За кожен крок, де ця самотність не є друг.

Ти йдеш на кухню, ставиш другу чашку,Не для примар а просто для надії.Так звісно, серед стін, самій, буває важко.Але в руках вже оживають мрії.

Ця тиша не лікує вона судить,За кожен сміх, що затихає вмить.Ти серед світу, але де ті люди,З якими серце просто не болить?

Ти вчишся знову чути власний голос,Не як

відлуння в пустці коридорній,А як зерно, що пробиває колос,Крізь цей асфальт, байдужий і повторний.Стираєш пил, немов старі провини,

Відчиниш вікна — хай вривається озон.Боротися це не шукати винних,Це лиш казати собі - Оживай.

Ти йдеш на кухню, ставиш другу чашку,Не для примар а просто для надії.Так звісно, серед стін, самій, буває важко.Але в руках вже оживають мрії.

Ця тиша не лікує вона судить,За кожен сміх, що затихає вмить.Ти серед світу, але де ті люди,З якими серце просто не болить?

Ти йдеш! і замовкли шпалери у вітальні,

Здивовано квіти схилили листки.Ти більше не частка картинки печальної,Не просто фігура в полоні стіни.Боротьба це не меч

Ти йдеш! і замовкли шпалери у вітальні,

Здивовано квіти схилили листки.Ти більше не частка картинки печальної,Не просто фігура в полоні стіни.Боротьба це не меч, це ключі у кишені,Це право вернутись, але не в полон.

Це знову відчути пульсації в вені,І вимкнути тиші німий телефон.

Ти йдеш на кухню, ставиш другу чашку,Не для примар а просто для надії.Так звісно, серед стін, самій, буває важко.Але в руках вже оживають мрії.

Ця тиша не лікує вона судить,За кожен сміх, що затихає вмить.Ти серед світу, але де ті люди,З якими серце просто не болить?

Ти робиш цей крок невагомий і перший,Де вулиця диха в обличчя вогнем.Там сонце розпечене, світ нестерпний,

Але, буде, твій з кожним ранком і днем.Ти йдеш крізь весь натовп,шукаючи очі,Не ті, що у дзеркалі інші, ясні.І раптом зникатимуть тіні пророчі, Бо ти не одна в цьому світі ,не ти.

Ти йдеш на кухню, ставиш другу чашку,Не для примар а просто для надії.Так звісно, серед стін, самій, буває важко.Але в руках вже оживають мрії.

Ця тиша не лікує вона судить,За кожен сміх, що затихає вмить.Ти серед світу, але де ті люди,З якими серце просто не болить?