ДЕ МОЇ КРИЛА?

Лети, весела пташко…

у тебе ще є крила,

які я шукаю в собі…

не бійся висоти…

Я знов літала уві сні,

Так легко — ніби без землі.

І тіло пам’ятає рух,

Як тиша підіймала дух.

Мої долоні ловлять вітер,

М’язи ще пам’ятають світло.

І після сну в мені тремтить

Те, що не можна пояснить…

Наче я знала це колись…

Наче вже вміла не боятись…

І щось всередині живе,

І тіло до польоту рве…

Де мої крила?

Я ж ними творила…

Я пам’ятаю політ —

Небо тягне крізь світ.

Де мої крила?

Я ж ними світила…

І навіть крізь темні часи

Небо шепоче: «лети…»

Я стільки раз себе губила,

Щоб знов згадати — в мені сила.

Не в страху, не в чужих словах,

А в цих невидимих крилах.

І хай ніхто їх не побачить,

Та світ колись мене пробачить.

Бо кожен сон веде мене

І пам’ять крил мені верне…

Я не впаду…

Я пам’ятаю…

Крізь темряву…

крізь втому…

крізь сни…

Я крила собі повертаю…

Потокам вітру себе довіряю…

Де мої крила?

Я ж ними творила…

Я пам’ятаю політ —

Небо тягне крізь світ.

Де мої крила?

Я ж ними світила…

І навіть крізь темні часи

Небо шепоче: «лети…»

Я пам’ятаю…

як це —

літати…

Бо крила

можна не бачити…

Але головне —

їх не втратити…