Смертельний подзвін

Дощ омив страждальні пагорби, всіяні тілами,

кривава каша поміж них і сморід тіл.

Заковані у лати і без лат вони лежали,

в багнюці, що пожерла кров і піт.

І сонцю вони більше не радіють,

і битви раж їх більше не п’янить.

Лише тіла, які життям кипіли,

в калюжах крові тліли на землі.

Мовчання, тиша, смерть і безнадія.

П’янкий легенький вітер навкруги.

Простягує крізь хмари сонячне проміння,

небес блакить, та все одно вже їм.

Ще зранку вони бились до загину,

торуючи майбутнє для живих,

життя своє віддавши за спасіння,

лежать безмовні, вітер стих для них.

Щити розколоті — розколоті надії.

Не зберегли вони свої життя.

В бою полеглі — їх думки і мрії,

і тиша, що запала у серця.

Ще зранку кров у кожного кипіла,

і в битву рвались всі, хто меч тримав.

Лежать тепер, в землі тихенько тліють,

і черв їх точить, наче сіно жар.

Надіялись на славу, смерть зустрівши,

та не знайшли нічого, крім смертей.

Кістлявій в очі глянути посмівши,

серця дістали, вирвавши з грудей.

За гроші, честь і славу вони бились,

та смерті все одно було на них.

Світанок, що плекав живим надію,

зустрів мерців на пагорбах святих.

Без домовин вони спочинуть в мирі,

серед трави і пилу в далині.

Кістки, відбілені дощем й пилом,

відійдуть прахом, жертвами землі.

Ніхто їх більш ніколи не згадає.

Деревами те поле заросте.

Через століття тих ніхто не знає,

хто бився за життя, отримавши лиш смерть.