В Шотландії далекій, де верес цвів у горах.
Де мед рікою лився, де спів був голосним.
Там жили чоловічки маленькі біля моря.
Варили мед у чанах і там його пили.
Жили вони спокійно і бід не знали зовсім.
Та ось король Шотландський приїхав на коні
Сказавши, що володар і що йому все можна
І вересовий трунок хай буде лиш моїм.
Зібравши воїнів, пішов на них походом.
У темній ночі вирізали всіх.
Не чувся більш на пагорбах Шотландії.
Ні запах меду, ні пісень, ні сміх.
І на полях змарнілих, де чувся сміх і крик.
Без дихання лежали народи серед гір.
Були вони хоробрі і смерті не злякались.
Лиш ворогу у руки секрет не віддали.
В руках мечі стиснувши, на захисті стояли
До смерті бились пікти, тремтіли вороги.
Та ворог був сильнішим, зломив їх захист враз.
Під натиском Шотландців, що бились за наказ.
Стояв король у тиші над морем на коні.
Лиш чайки, що кружляли – викрикують пісні.
Такої перемоги, королю, ти бажав?
Ти за свої бажання народи поховав.
У тиші серед вітру серед крутих злих гір
Де лився мед рікою на шотландському столі.
Його більш не бувало ні в слуг, ні в королів.
Бенкети були прісні, хоч за вікном весна -
Немає більше меду, що пився, як вода.
У тугах серед пагорбів король гуляв коли,
Побачив дивні квіти – на пагорбах цвіли.
До слуг тоді звернувся, що йшли разом із ним.
Чому цвіте тут верес, а мед більш не п’янить?
І довго так дивився, похмурий довго йшов.
Лиш був один з вассалів, що слід людей знайшов.
«Виходьте підлі пікти, ми знаєм! Ось ви де!»
До каменю лиш ближче охоронець підійшов.
З- за каменю хлопчина і дід старий бреде.
Були вони низенькі і згорблений дідок.
З борідкою до поясу, в руках тримав ціпок.
Король підвівся із сідла і тяжко так зітхав
І хвилі били в гори і вітер не стихав.
«Ну що ж мої підданці,- сказав король тоді.
Скажіть же таємницю, а ні – горіть в вогні»
Тоді дідок, обпершись на свій кривенький ціп
Шотландському володарю упав прямо до ніг.
«Помилуй мій владико! скажу тобі усе!
Лиш син мій тої зради, боюсь, що не знесе.
Вели його сторожі зв’язати що є сил
І кинути у море на суд морських глибин.
Така ціна за совість, що я тобі продам,
Лиш не пали вогнями, не віддавай кат-ам.»
Зробили все, як треба, зв’язали по руках.
І кинули хлопчину, в очах його лиш страх.
І лиш, коли покинув хлопчина грішний світ.
До короля Шотландії всміхнувся дід старий.
«Сказав я правду, пане, скажу і ще одне –
Не вірив я у сина, що й віку не живе.
Не знав я що робити, секрет як зберегти.
Тому приніс у жертву, щоб часу відтягти.
Та знай лиш, мій королю, що з тебе я сміюсь.
Бо ні вогню, ні болю я більше не боюсь.
Нехай же верес пахне, та більше не п’янить.
Нехай ця таємниця зі мною і згорить!»
syom
