Ти десь далеко,за тисячами кроків
Та голос твій — як теплого проміння дотик
Рятує мене з темряви, сумних подій
Ти — ніжна,лагідна така тендітна ...та водночас
Ти сильна духом як Атлант,що для людей тримає небосхил
Ти на своїх, утомлених плечах маленьких
Тягар несеш,
Який не кожному, підняти до снаги
Робота,дім,та про близьких турбота
А ще батьки...
Які не зрозуміли,твої благання із останніх сил,
Тепер вони десь там, в розтерзаній війною,
Такий знайомій, із самого дитинства далині
Аж тут,до цього всього списку
Додався ще один, причудливий рядок
Він вправним був у розповідях байок,та вигадках історій та казок
Він надихнув тебе, про мрії мимоволі
Про дім у горах сніжних,теплу ковдру,що вкриває двох,
Гарячі ванни,панорамні вікна,з зимовим видом лісу,
Душевний спокій та палку любов
Коли ж в моє життя, з'явилась ти раптово
Це було щось таке,що не забути вже ніколи
І вірю я,що сталось це не випадково,
Від випадкових зустрічей, вогнем у грудях не пече ...
А посмішка твоя ?
То наче дотик Бога
Бо як інакше цю чарівність пояснить ?
Вона як сонечко ранкове, освітить всіх,зігріє,надихне,
Вгамує біль,та зникне раптом втома,
Таких як в тебе посмішок,не знайти ніде
Ця мила посмішка— чарує та дає надію,і сповнює довкола все своїм теплом
І після цього, як не повірити у Бога?
Коли мені безбожнику !
Він допоміг,із безлічі людей,саме твої,блискучі очі відшукати
Хоча відверто далека, ще та дорога
Що може привести мене, в ту бажану мить
Але колись, я врешті решт з'явлюсь,біля твого порогу,
Та зможу своє серце,до тебе прихилить
Ми будем просто,мовчки так стояти,
Не усвідомлюючи, як прекрасна мить
Бо що там далі буде , нам нажаль не знати
Тому повинні ми,до того дня дожить
Не втративши того вогню,що в нас,всередині горить.
