Тиша всередині

Я звик мовчати, навіть коли кричу,

Навіть коли в грудях ламається тиша.

Світло гасне — я сам собі свічу,

Щоб ніхто не побачив, як важко я дишу.

Я вчуся жити без зайвих “чому”,

Без зайвих питань про майбутнє й учора.

Моє завтра заховане десь у диму,

Де замість любові — приціл і тривога.

Не проси мене серце відкрити —

Я його заховав під бронею давно.

Я не хочу нікого любити,

Бо не знаю, чи повернусь додому…

Я відрізав себе від світу,

Заглушив у собі всі слова.

Я не хочу лишати сліду,

Щоб ніхто не чекав мене дарма.

Я тримаю весь біль всередині,

Я навчився не показувати страх.

Краще бути для всіх невидимим,

Ніж залишитись болем в чиїхось руках.

Тут холодно навіть під товстим склом,

Тут сни розриваються звуком металу.

Я міг би комусь стати теплим плечем,

Та війна забирає все без скандалу.

Я бачив, як клятви стають тишею,

Як фото лишаються в темних кишенях.

Тут кожен живе між “було” і “виживу”,

Між “можливо побачимось” і “прощення”.

Я не хочу писати про ніжність,

Бо слова можуть стати чиєюсь виною.

Я не вірю вже навіть у вічність —

Тут “назавжди” часто стає тишиною…

Я відрізав себе від світу,

Заглушив у собі всі слова.

Я не хочу лишати сліду,

Щоб ніхто не чекав мене дарма.

Я тримаю весь біль всередині,

Я навчився не показувати страх.

Краще бути для всіх невидимим,

Ніж залишитись болем в чиїхось руках.

Якщо раптом колись стане тихо,

І війна перестане мені сниться вночі,

Може я знову навчуся дихати,

І згадаю, як звучать чиїсь ключі…

Та поки що серце під замком,

І пароль знає тільки війна.

Я мовчу… бо інакше не можна,

Бо інакше зламаюсь сповна…

Я відрізав себе від світу,

Я сховався за стінами слів.

Я не хочу чужого світла,

Поки сам не знайшов своїх днів.

Я тримаю весь біль всередині,

Я мовчу — це мій власний щит.

Краще бути для всіх загубленим,

Ніж комусь подарувати свій біль і зникнуть в мить…