Ohorona 4

Вони сіли за стіл, накритий на всіх,

поскидавши шкірянки й важкі піджаки.

Відімкнули мобільники, поклавши їх

біля себе, на стіл, де темніли пляшкИ.

Охорона вийшла й свіжа імла,

за вікном стояла, як океан,

і торкалася вікон густого тепла,

мов жіночі пальці відкритих ран.

Він усім наливав, хто сидів за столом.

Наливав по вінця, як самОму собі.

І токайські вина, ямайський ром відбивали світЕл вогні голубі.

Наливав і думав: коли тепер

ми іще зберемось без жодних справ?

Ще усі живі й ніхто не помер.

Я їх сам знаходив і вибирав.

Я їх сам кришував і сам боронив,

я їх вів за собою крізь морок і страх,

я тримався за них і дбав про них,

і запалював сонце на їх прапорах.

Молоді й веселі, неголені й злі, вони правлять світ, як я їх учив. Я їх знаю всіх, хто при цьому столі глушить ром і мадеру, яка так гірчить.

Я підтримую кожного словом своїм,

я дарую впевненість та благодать,

я годую їх і наливаю їм. Але хто із них усіх мене здасть?Хто та сука, яка мене закладе?

Хто прикличе зраду на цей поріг?

Хто зламає сл-Ова осердя тверде

й підведе під мінтовські волини всіх?

Наймолодший із них, із рубцЕм на щоці,

той, що пАленим джином запивав кокаїн,

нервував за столом, як усі курці,

що не можуть курити свій нікотин,

і кричав йому: бос, ну що за діла?

Ми усіх порвемО, нам підкаже шлях,

наша вдача, яка нас завжди вела,

наша зброя і кулі в наших тілах!

Але він наливав йому і говорив:

кожна вдача рано чи пізно мина.

Ти їм перший зілл’єш, як натиснуть згори,

всі рахунки, адреси та імена

Й молодий мовчав, не маючи слів,

й задивлявся у вугільну мертву пітьму,

забуваючи все, що він тут наплів,

й що усі перед тим наплели йому.

...За вікном унизУ протікала ріка,

віддаляючи їхні співи і плач.

І вогонь від далекого маяка

золотив покрівлі сусідніх дач,

Золотив олИвкове чорне гілля,

золотив машин тоноване скло,

золотив усе, що дала земля,

золотив усе, що буде й було.

Їхні рухи і погляди, їхні слова,

всі навколишні стіни, дерева, мости.

Бо нічого не зміниться, і тільки трава

буде кожного року інакше рости.

Охорона стояла коло дверей,

насторожена і перемучена вже,

і дивилась на тіні між теплих дерев,

розуміючи, кого стереже.

Ті, в кімнаті, скінчивши свою сівбу,

добивали зі столу останні пляшки,

й, увімкнувши кожен свою трубу,

рахували пропущені за ніч дзвінки.

Й на плечах їхніх німби, прозорі, як сіль,

вже запалювались, мов аварIйні вогні,

щоби їх помітно було звідусіль —

серед тиші, в тумані, на глибині.