Занадто

Я занадто багато тобі довірив.

Не частину — себе цілком.

Без броні, без запасного виходу,

з відкритими долонями, ніби світ справедливий.

Я вірив словам, що звучали тепліше за правду,

вірив погляду, який обіцяв: я поруч.

А тепер де ти?

Твоя тиша гучніша за крик.

Вона ріже, як холодний вітер по оголеній шкірі,

і я не розумію —

ти пішов чи просто навчився ховатись краще.

Я залишився покинутим.

Не серед людей — серед спогадів.

Вони ходять за мною тінями,

нагадують, яким наївним я був,

коли думав, що довіра — це міст,

а не прірва без дна.

Де ти?

Не ховайся за мовчанням,

не прикривайся страхом чи зайнятістю.

Скажи хоч щось.

Навіть неправду — вона болить менше,

ніж це порожнє нічого.

Я падаю.

Повільно, але невпинно.

Кожен день — ще на крок нижче,

кожна ніч — ще холодніша.

Я намагаюсь триматись за уламки віри,

але вони кришаться в руках.

Доторкнись до мене.

Не словами — присутністю.

Не обіцянками — реальністю.

Я не прошу врятувати мене,

я прошу не дати зникнути остаточно.

Бо світ без тебе став глухим.

У ньому багато голосів,

але жодного, що називає мене по-справжньому.

Я навчився усміхатись, коли боляче,

і мовчати, коли хочеться кричати.

Можливо, я помилився, довіривши тобі серце.

Можливо, я сам винен,

що повірив у світло там, де була тінь.

Але навіть зараз, на дні цієї темряви,

я все ще простягаю руку.

Якщо ти бачиш —

не відвертайся.

Якщо чуєш —

не мовчи.

Бо я падаю…

і ще секунда —

і навіть спогад про нас

розіб’ється об холодну тишу.