Я занадто багато тобі довірив.
Не частину — себе цілком.
Без броні, без запасного виходу,
з відкритими долонями, ніби світ справедливий.
Я вірив словам, що звучали тепліше за правду,
вірив погляду, який обіцяв: я поруч.
А тепер де ти?
Твоя тиша гучніша за крик.
Вона ріже, як холодний вітер по оголеній шкірі,
і я не розумію —
ти пішов чи просто навчився ховатись краще.
Я залишився покинутим.
Не серед людей — серед спогадів.
Вони ходять за мною тінями,
нагадують, яким наївним я був,
коли думав, що довіра — це міст,
а не прірва без дна.
Де ти?
Не ховайся за мовчанням,
не прикривайся страхом чи зайнятістю.
Скажи хоч щось.
Навіть неправду — вона болить менше,
ніж це порожнє нічого.
Я падаю.
Повільно, але невпинно.
Кожен день — ще на крок нижче,
кожна ніч — ще холодніша.
Я намагаюсь триматись за уламки віри,
але вони кришаться в руках.
Доторкнись до мене.
Не словами — присутністю.
Не обіцянками — реальністю.
Я не прошу врятувати мене,
я прошу не дати зникнути остаточно.
Бо світ без тебе став глухим.
У ньому багато голосів,
але жодного, що називає мене по-справжньому.
Я навчився усміхатись, коли боляче,
і мовчати, коли хочеться кричати.
Можливо, я помилився, довіривши тобі серце.
Можливо, я сам винен,
що повірив у світло там, де була тінь.
Але навіть зараз, на дні цієї темряви,
я все ще простягаю руку.
Якщо ти бачиш —
не відвертайся.
Якщо чуєш —
не мовчи.
Бо я падаю…
і ще секунда —
і навіть спогад про нас
розіб’ється об холодну тишу.