Ті, хто стоїть

Ми не кричимо.

Ми просто йдемо.

Там, де ніч палить очі,

де дим ріже горло,

де навіть тиша має вагу.

Ми — не історія.

Ми — момент, що триває.

І поки він триває — стоїть ненька Україна.

Там, де обрію вже нема,

і світло спалене війною,

ми крок за кроком тримаєм тьму,

щоб хтось інший знов бачив зорі.

Небо реве — це наш поклик,

сталь і земля — це наш дім.

Ми несемо не помсту,

а спокій тим, хто позаду.

Ніхто не бачить облич,

тільки відблиск шеврона в пилу.

Ніхто не чує слів,

але небо знає — є ми.

Ми не питаєм “чому”.

Ми питаєм лише — “де тримати?”.

Бо хтось має тримати.

І ми тримаємо.

Ми там, де тріщить небо,

де земля кричить вогнем.

Ми стоїмо — і цього досить,

щоб темрява не пройшла.

Ми там, де страх мовчить,

де зима дихає лезом.

Ми стоїмо — поки є подих,

поки серце ще гріє метал.

Ми — голос землі під чоботом сталі,

ми — очі, що бачать з пітьми.

Ми — не ті, кого зламає вітер,

бо в нас крила із вогню.

Тиша падає важко,

але ми несемо її вперед.

І кожен удар серця —

це ще один метр країни.

Нас не видно на фото,

але ми є.

Ми не просимо подяки,

бо це — не подвиг, а обов’язок.

Ми — ті, хто стоїть.

Поки ми стоїмо — стоїть земля.

І коли хтось спитає, хто ми?

скажи просто: ті, хто стоїть.