Untitled

Коли згасають в небі ліхтарі,

І світ вкриває ковдра забуття,

Ми залишаємось — на самій горі,

Де лиш любов... і більше, ніж життя.

Коли згасають в небі ліхтарі,

І світ вкриває ковдра забуття,

Ми залишаємось — на самій горі,

Де лиш любов... і більше, ніж життя.

Моє кохання — вище за зірки,

Де спить всесвіт в обіймах пустоти.

Воно не виміряється роками,

В ньому лише одне сузір’я — ти.

Твоє кохання — більше за життя,

За кожен подих і за кожен рух.

Це неминуче й чисте почуття,

Що гартує наш єдиний дух.

Коли згасають в небі ліхтарі,

І світ вкриває ковдра забуття,

Ми залишаємось — на самій горі,

Де лиш любов... і більше, ніж життя.

Коли згасають в небі ліхтарі,

І світ вкриває ковдра забуття,

Ми залишаємось — на самій горі,

Де лиш любов... і більше, ніж життя.

Ми — дві душі, що сплетені в одне,

Поза простором і межами часів.

І що б не сталось — світле чи сумне,

Нас не розділить жоден з берегів.

Нехай руйнуються старі світи,

І гаснуть зорі в сивій далині —

Моїм дороговказом будеш ти,

Тим світлом, що не згасне уві сні.

Коли згасають в небі ліхтарі,

І світ вкриває ковдра забуття,

Ми залишаємось — на самій горі,

Де лиш любов... і більше, ніж життя.

Бо наше «ми» — сильніше за вітри,

За тишу пустки й холод небуття.

Ми — вічний спалах ранньої зорі,

Де лиш любов... і більше, ніж життя.